“Мене тримає віра в те, що колись ми зможемо створити ту силу, де червоні лінії реально будуть мати значення” – Аліна Михайлова про свій змінотворчий шлях.

Ми у Lobby X тішимось, спостерігаючи як наші вакансії змінюють життя людей. Героїня цього інтерв’ю – спочатку знайшла роботу завдяки нашій платформі, а тепер вже ми набираємо людей до її команди. Про те, що цьому передувало, говоримо з Аліною Михайловою – сьогодні депутаткою Київради, а раніше волонтеркою та парамедиком в російсько-українській війні.

Аліно, давай по черзі: коли ти почала вриватись у громадський сектор та пов’язувати своє життя з роботою для змін у країні?

Все почалось з Майдану. Мені було 18 років, це був 2-ий курс в Університеті Шевченка, я вчилась на політолога. Тоді я виходила на Майдан, була на студентському марші. Коли розігнали студентів, я волонтерила у Михайлівському соборі, а коли були розстріли у лютому, я майже постійно була на Майдані, у координаційному центрі.

Як до Майдану поставились твої однокурсники? Чому ти одразу включилась?

Більшість студентів дуже нейтрально поставились до Майдану. Для мене ж спочатку це була цікавість: я вчилась на політолога та хотіла бути в процесі. Але коли вже все стало серйозніше, часу на особливий аналіз та усвідомлення не було. Коли почалися перші втрати – у мене почала з’являтись злість і нерозуміння, за що так вчинять з людьми.

Це і стало початком історії про служіння, бажання допомогти та бути корисною. Я долучалась до всього, до чого тільки могла, заради спільної мети.

Озираючись назад, я навіть трошки собі заздрю в плані того, що була безпосередньою учасницею всього, що відбувалось.

Як ти сприйняла закінчення Майдану, що робила після?

Для мене закінчення Майдану стало великим ударом. Люди раділи, а я не мала спокою через заплачену ціну за перемогу. Наступні дні ми завершували справи, розбирали наші намети, але мене не покидало відчуття неповноцінності: ми ніби закінчили, перемогли, а що далі?

Тоді я подумала, що треба щось робити. Тоді я розпочала маленький проєкт у громадському секторі Євромайдану в рамках котрого поїхала на захід України по невеликим містам, знайомилась з людьми, питала, чим вони займаються та як заробляють собі на життя.
Метою проєкту було зруйнувати стереотип про те, що “схід годує Україну”. Деякі жителі сходу дійсно думали, що від них залежить вся Україна. А виявилось, що на заході так само є ТЕЦи та соляні шахти, а жителі тих регіонів на рівних роблять свій внесок у розбудову країни.

Ти сама з доволі російськомовного міста Дніпра, але впевнено говориш українською. З якого періоду ти почала спілкуватись українською?

З Майдану. Одного разу я дала собі слово, що якщо ми виженемо Януковича, я повністю перейду на українську. Я й думала перейти ще раніше, але бунтарський дух не дозволяв. Януковича ми вигнали, обіцянки я тримаю, тому наступного ранку після перемоги Майдану я прокинулась, попередила батьків, і одразу перейшла на українську.

В університеті, до речі, була досить весела історія: я виступала на семінарі й підготувала матеріал російською. Викладач зробив мені зауваження, що я у Києві, в університеті Шевченка і навчання тут відбувається виключно українською мовою. Мені стало дуже соромно, довелось на ходу перекладати інформацію, мій виступ зайняв хвилин 40, чому дуже тішились одногрупники.
Річ у тім, що ставлення до української мови у моєму рідному місті тоді було ворожим. Я вчилась у російськомовній школі, принципово читала художню літературу російською, на уроках української літератури мені було дуже складно.

А хто твої батьки?

Тато був льотчиком, мама працює нотаріусом та юристом. Взагалі мама – мій помічник в усьому. Вона мої другі руки. Часто військові з мого оточення щиро дивувались, що я говорю військовою термінологією із мамою.

Як розвивались події далі, після твого повернення з проєкту? Як ти долучилась до Армії SOS?

Це була весна 2014 року, тоді почалося вторгнення у Крим. Мені зателефонувала мама і сказала що племінника її подруги відправили у складі 24-ої Львівської бригади у Амвросіївку, а у них нічого немає: ні форми, ні одягу, ні їжі. Треба було допомогти. Цей хлопець, Паша, був першою людиною, якій я допомогла. Тоді я написала перший твіт про те, що треба скинутись на допомогу, дала номер своєї картки і засвідчила, що відзвітую по зібраним коштам.

Люди почали скидати величезні гроші, хоча підписників тоді в мене не було багато. Бригада, хлопцю з якої я допомогла, стояла біля Амвросіївки та Зеленопілля, майже на кордоні з Росією. Першими посилками були медикаменти, білизна, їжа, спальники та каски. Тоді я займалась всім сама, була повністю “цивільною людиною” та дуже складно розумілась на усій військовій термінології. Я збирала сама продукти, просила машину, щоб це вивезти, пакувала все у гуртожитку і везла на пошту.

Одного дня мені написав у твіттері чоловік і сказав що хоче перекинути 1000$, але йому потрібен PayPall або Swift, якого в мене не було. Я написала Олексію Савченко з Армії SOS, він погодився допомогти та потім запропонував долучитись до діяльності їх фонду. Я захотіла, але це був кінець травня, і я не мала можливості залишитись у гуртожитку на літо. Колег це не зупинило і мені запропонували відкрити офіс Армії SOS у Дніпрі. Нагадую, на цей момент мені 19 років, я маю 0 знань по менеджменту і ще буквально пів року тому я розповідала викладачу що спілкуюсь виключно російською мовою. Але я погодилась.

З допомогою громади, ми знайшли невеличке приміщення у центрі Дніпра, відкрили цей офіс, туди відразу почали йти люди. На той момент я займалась двома бригадами, які були у Дніпрі – 93-тя та 25-та. У мене була рота снайперів 93-ої бригади, ми збирали для них бронежилети, оптику та каски. Ми з ними дуже здружились.

Тоді я познайомилась з Костею (позивний “Писар”), який пізніше запропонував мені допомогу: у нього була машина і ми разом розвозили волонтерку військовим, щоб я не носила все на пошту як раніше.

І тоді почався інший етап, тому що коли ти збираєш і надсилаєш поштою це одне, а коли ти бачиш війну на власні очі, це вже геть інше.

Коли Костю відправили на фронт, тоді ще на неокуповане Дебальцеве, я дуже хотіла до нього поїхати, але в Армії SOS вважали що я ще маленька і не хотіли мене брати. Цей раз не став виключенням і попри мою істерику та сльози у штабі.
Я не розгубилась і на наступний ранок все ж таки поїхала з іншими людьми. Мені було важливо передати власноруч допомогу Кості та довести колегам, що я все одно знайду вихід і приїду, навіть якщо вони не захочуть мене брати.

Я поїхала у фурі із іншиши волонтерами, перетнулася із Костею і ми поїхали разом у Дебальцеве. По прибутті наші військові передали інформацію, що буде обстріл наших позицій і сказали що я маю їхати у Слов’янськ. При цьому волонтери з якими я їхала на фронт мали забрати мене лише через 3 дні.

Костя відвіз мене у Слов’янськ, і мені не залишилось нічого, окрім телефонувати злим на мене волонтерам Армії SOS і просити забрати мене додому. Слов’янськ тоді тільки звільнили, я ходила у футболці з тризубом, з татуюванням тризубом, звісно ж говорила українською. Відчувалась небезпека.

А коли ти зробила татуювання?

Після Майдану. Я дуже швидко націоналізувалась після цих подій.

Тобі 19 років, війна, обстріли… був страх?

Це був адреналін. У мене було бажання показати що ми не боїмося. Можливо, хтось зараз сприйме це як дурість, але на той момент для мене було дуже важливо не боятись та робити те, що я вважала за правильне та потрібне. Це і сформувало ті принципи, якими я зараз керуюсь по життю.

Далі ми почали займатись навігацією для безпілотників і забезпеченням навідників артилерії планшетами з нашим щойно розробленим для навігації програмним забезпеченням “Кропива”. Дніпро займався Донецькою областю, а Київ – Луганською.

Вийшло так, що спочатку Армія SOS постачала все необхідне, тобто їжу та техніку першої необхідності, а далі, коли вже цього вистачало, ми почали робити програмне забезпечення для наведення артилерії – Армія SOS МАПА. Зараз ця програма вже дуже розвинена, а тоді у 2014–2015 роках була базово розробленою.

Після того як робота Армії SOS була відлагоджена згодом я знайшла в Інтернеті курси парамедиків, там було написано що вони відбуваються тиждень, а потім одразу на фронт. Тоді я відчула, що мені було це потрібно. Я пройшла ці курси й поїхала на першу ротацію у Широкине. Там я була 2 ротації, близько 2,5 місяця.

Якою була мотивація піти на війну вже самостійно?

У 2016 році на фронті загинув мій дуже близький друг. Це була величезна втрата як і для мене особисто, так і для всієї країни. Він був дуже розумним, вчився у Львівській академії. Ми познайомились та подружились на війні, у Пісках, у кінці 2014 року, потім його підрозділ переїхав на іншу позицію у Луганську область, я продовжила допомагати його підрозділу і на новій позиції.

Для мене це був дуже тяжкий удар, і тоді я думала що або все лишаю, або йду на війну.

На 4 місяці ми поїхали з батьками в гори і просто відпочивали. А потім приїхали додому, я зайшла у фейсбук і побачила це оголошення про курси і зрозуміла що треба їхати.

На той момент у мене був стан зневіри, тому що ми допомагаємо як можемо, а люди все одно помирають.

Як далі розгортались події?

Понад 4 місяці я була у Госпітальєрах, потім ми поїхали на ротацію у Широкине.
На першій ротації нас там було 4 людини, а на другій, це було на Новий Рік, ми поїхали вдвох: я і моя напарниця і подруга Куба (основний медик). Вдвох ми там все облаштували, хоча усі матеріали, воду, мішки тощо потрібно було возити із сусіднього села. І тільки ми створили наш затишок, нам повідомили що нас виводять в Широкине. Це означало що ми маємо залишити наш будиночок. Довелось закрити цей будинок на ключ і заховати його під килимком, сподіваючись що ми туди повернемось.
Звідти ми поїхали на блокаду у Бахмут, а потім на ротацію у Авдіївку.
Там була інша робота, ми працювали у лікарні, приймали усіх – і військових і місцевих жителів.
Потім ми почали виїжджати на виїзди на машині. Там були поранені, яких звозили із найближчих селищ.
Це було влітку 2017-го року, тоді я отримала хороший досвід.
Далі, у кінці червня у мене закінчилася ротація.

Загалом на фронті я була з 2016 по 2019 рік, а у 2017–2019 практично без виїздів.

Коли ротація в Госпітальєрах закінчилась я перейшла в Першу окрему штурмову роту ДУК Правий Сектор. Цей підрозділ тримав декілька позицій на ділянці Крута Балка та Піски. Коли почалися масові загибелі, було вирішено робити медичну службу на базі першої окремої штурмової роти ДУК ПС.

Нам потрібні були машини та люди, які були б по різних локаціях. Ми знялися з Пісок, лишилась промзона і Крута Балка. Тоді ми з подругою за 7 місяців з нуля створили медичну службу “Ульф”. У нас навіть був перший реанімобіль.

Далі ми почали набирати медиків, укомплектовувати другий автомобіль, почали відправляти бійців на курси медиків, для того, щоб вони не боялись надати допомогу, якщо нас не було б поруч.

На той момент у тебе був вже вагомий медичний досвід

Врятованих 15–20 людей у мене було, і доводилось вивозити загиблих у різних виглядах.
Був загиблий боєць – доброволець, у якого після обстрілу не було кінцівки. Коли закінчився обстріл ми з побратимами поїхали шукати кінцівку для того, щоб віддати батькам тіло.

За тими цифрами 200й, 300й стоять реальні люди, їх долі і дуже часто жахлива смерть. Це не просто “загинув один”. Це загинув цілий Всесвіт для когось.

Після того як волонтерство та медична служба почали стабільно функціонувати, я запропонувала зробити підрозділ аеророзвідки і почала цим займатись. Також я вела соцмережі першої штурмової роти. Це було до 2019 року. В своїй діяльності мені було дуже важливо робити щось дійсно корисне для нашого війська, тому тому я завзято бралась за нові напрямки, відчувала, що лише тоді те, що я роблю має смисл.

Коли у тебе зникли рожеві окуляри щодо війни?

Після першої ротації, коли я вже перестала бути волонтером. Також дуже вплинули перші втрати.

Що відбувалось далі?

У 2019 році у мене було відчуття, що я абсолютно безтолково прожила свої роки. У 2014–2015 роках був активний період війни, а далі стало більше рутини і я розуміла що кожен мій день схожий на інший. Я розуміла що деградую, почали виникати різні питання, на які я не могла відповісти.

Я хотіла щось створювати, а не просто споживати.

У цей момент хороший знайомий пише мені, що подав мою кандидатуру на програму “Відкритий Світ” у США і мене відібрали. Я ніколи в житті не думала що можу туди пройти.

Ця поїздка була другим диханням та усвідомленням того, що свій ресурс на війні я вже вичерпала і далі дати нічого не можу.

Я повернулась і пройшла на стипендію у Київську Школу Економіки. Знову ж таки, до останнього сумніваючись що отримаю її. Далі я почала шукати роботу, і знайшла УАЛ, де була менторкою.

Я не думала що мій досвід може бути комусь цікавим.

Після УАЛ я стажувалась у Верховній Раді на програмі Ліга Інтернів. До карантину ми реально ходили на стажування, далі це вже було перенесено в онлайн через карантин, і на цей час я поїхала в Авдіївку.

Після закінчення стажування я подалась на вакансію помічника депутатки Олександри Устінової через Lobby X, і ми домовились про співпрацю. Це було на початку травня 2020 року. У неї я відповідала за комунікації. Спочатку це було важко, але мене підтримала її команда і ми змогли налагодити роботу. Це був крутий досвід, мені було дуже легко спілкуватися із Сашею на особистісному рівні, і потім, коли я вже шукала людей у свою команду, я хотіла формувати свою команду саме так, як було у неї.

Саша дала мені класний досвід управління. Це про довіру до своїх людей, легке делегування, зацікавленість командою як особистостями.

Мені здавалось, що ми були єдиним пазликом і рухалися разом.

Які були твої відчуття під час роботи? Зрозуміло, що бути на війні і потім різко повернутися у цивільне життя досить важко. Як тобі вдалося ресоціалізуватися?

Я займалася з двома психотерапевтами. Найбільше з усіх робіт мені допоміг УАЛ, оскільки це було спілкування з молоддю і тоді я зрозуміла що мій досвід важливий для когось.

Я бачила як формується їх свідомість, ми разом їздили на війну, студенти ставили питання, і формували свою думку та враження щодо подій.

Сказати що я йду з УАЛ було дуже важко, а коли вже закінчила працювати, кожен написав мені лист, де вони дякували за мою історію та мій досвід, за те, що у них сформувався світогляд щодо основних питань (що таке Україна, що таке війна, що роблять військові і як це все виглядає).

У мене був студент з окупованої території. Це для мене це було виховання себе, оскільки він задавав дуже багато питань. Перший час він був з тих, у кого “не все так однозначно”. Він обрав мене своїм ментором, стало зрозуміло що це той шлях, який я маю пройти. Він ділився зі мною історією своєї родини, думками щодо різних процесів, розповідав про друзів. Зараз все добре, він вчиться у Могилянці на бюджеті і я бачу що нам вдалося.

Це був виклик для мене стриманості та навчання діалогу.

Сьогодні ти депутатка Київради. Ти хотіла розказати про свої болі стосовно пошуку кадрів до своєї команди. Про що йдеться? Скільки людей ти вже винайняла?

З допомогою Lobby X я знайшла 4 людини, але зараз зі мною працює одна. Для мене виявилось дуже важливим те, щоб людина була зі мною на одній хвилі. Якщо це інакше, то мені некомфортно. Погано коли людина не приносить ініціатив та діє чітко по інструкції. Виходить, що ми живемо у різних контекстах.

Що для тебе означає бути на одній хвилі?

Я дуже активна. Для мене не проблема швидко зібратись побігти чи поїхати, щось зробити. З одним із помічників у мене не склалось через те, що він був дуже флегматичний, хоча і на одній ціннісній хвилі.
Я зрозуміла тут свою помилку, зараз ми дуже добре сходимось із помічником у поглядах та ідеях.

Розкажи про свій досвід найму людей.

Через Lobby X подаються дуже класні люди. Завдяки вам я тепер читаю резюме за 2 хвилини. Якщо людина пише російською – ні, якщо було стажування чи робота у нардепа, але не вказує у якого, це теж не моє. Найімовірніше, що мова про ОПЗЖ чи щось схоже на це. Також робота чи стажування на проросійських телеканалах – теж одразу ні. Очевидно, у публічній сфері без ціннісної синхронізації ніяк. Бо це ж про довіру в першу чергу. За своєю натурою я дуже щира, проста і пряма і для мене дуже важливо грати в командну гру.

Дуже часто трапляються ситуації завищених зарплатних очікувань, а при цьому повної невідповідності бажаній посаді та незнання елементарних речей. Також зустрічаю приписування собі не своїх заслуг.

Складнощі з кадрами дійсно є: ті, хто щось вміють, ставлять занадто велику ціну, а ті, хто не вміють, теж багато просять, але ще й витрачають твій час.

З чого ти живеш зараз? Бо депутатська робота – вона ж не оплачується.

Я пишу на фрілансі тексти і статті для різних видань, це невеликі гроші. Плюс мене батьки досі підтримують, що дуже полегшує.

Як твоє оточення ставиться до твоєї роботи, чи є у тебе друзі?

У мене була компанія до Майдану, ми досить тісно спілкувались та дружили, але коли почався Майдан, я перейшла на українську мову, вони вважали, що я хайпую і скоро ця мода закінчиться і повернусь до російської.

Після цього ми перестали спілкуватися, в Дніпрі я можу побачитись із декількома товаришами і на цьому все. Усе моє оточення зараз це люди, що так чи інакше пов’язані з Майданом або з війною. Подруг у мене не так багато, більше друзів-хлопців.

Загалом я не дуже близько підпускаю до себе і взагалі моя найкраща подруга — це мама.

Це продиктовано досвідом життя, зрадами та зневірою.

Як тобі робота у Київраді загалом?

Важко. Виявилось не так, як я собі уявляла. Коли ти дивишся зі сторони, розумієш, що певні нюанси є, але наче можна з тим жити. А зсередини стало зрозуміло що за кожним голосуванням стоїть дуже багато всього. Я не знала про дуже багато речей, на які я б не погодилась якби розуміла раніше. Я часто бачу порушення, які вже стали нормою.

Для мене це про нещирість та про токсичний колектив. Дуже багато прикривається фразою “головне щоб киянам було добре”. Але при цьому киян ніхто не питає.

Звідки ти береш у собі силу стояти за свої цінності у такому складному оточенні?

У мене є досвід, про який я розказала. Я знаю, чого коштує бути українцем, чого коштує війна. Я знаю, яку ціну заплатили за це родини бійців, яких ми втратили.

Я бачила і відчувала цей біль, тому я вже не зможу жити інакше.
У мене є люди, які мене підтримують з 2014 року, вони також не зневірюються і це мене теж береже від необдуманих кроків.
Я дуже хочу, щоб моя історія була для когось прикладом. Коли закінчиться моя каденція мені буде вже 30 років. Я хочу довести, що можна вийти звідти такою ж людиною, якою я заходила, не зіпсуватись, лишитись вірною своїм цінностям і принципам.

Це історія про те, що ти не йдеш на компроміси зі злом у будь-якому вигляді.

Це про ту високу політику і підходи, про яку ми читаємо у книжках. Я людина, яка лишилася совісною попри все.

А якщо припустиш помилку?

Я готова до визнання, це нормально.

Виходить що своїм прикладом ти можеш надихнути інших і це додає тобі наснаги та оптимізму.

Це про мій досвід. Якби його не було, я б не сформувалась у ту особистість, якою я є зараз. Я хочу ділитись цим досвідом. Мене тримає віра в те, що колись ми зможемо створити ту силу, де червоні лінії реально будуть мати значення.

Що б ти могла порадити тим, хто шукає роботу у секторі змін?

Бути вільними, спокійними та щирими.
Для мене важливі цінності. Має бути чітка позиція, де ти можеш працювати, на кого, чи вкажеш це потім у резюме. Ця позиція не має змінюватись через жодні зовнішні обставини.

Треба бути собою, і звісно ж, відповідати посаді, на яку претендуєш.

За фото під час інтерв’ю дякуємо Єлизаветі Серватинській